ℹ️ Історія записана зі слів героїні. Всі імена змінені.
Мене звати Ольга, мені 34, і я точно знаю, що минуле завжди знайде спосіб наздогнати тебе. Я була заміжня вісім років, думала, що ми з Ігорем – ідеальна пара. У нас було спільне життя, подорожі, плани на майбутнє. Але одного дня я дізналася, що він має іншу.
Це сталося випадково. Вечір, кухня, я готую вечерю, а телефон чоловіка вібрує на столі. Я ніколи не була з тих, хто перевіряє чужі повідомлення, але цього разу… Чомусь я взяла телефон до рук. І побачила коротке: “Коханий, чекаю на тебе”. Серце ніби провалилося в прірву. Я перечитала історію листування – все стало зрозуміло.
Пам’ятаю, як сиділа на дивані, тримаючи той телефон, а в голові шуміла буря. Коли Ігор повернувся, я просто простягнула йому його ж гаджет. Він спочатку зблід, потім почав щось бурмотіти про “це не те, що ти думаєш”. Але я знала: це саме те, що я думаю.
Я не кричала, не плакала, просто сказала: “Збирай речі”.
Після розлучення мені було важко. Перші місяці я ходила ніби в тумані, заглиблена в свої думки. Подруги казали, що я схудла і виглядаю виснаженою. Але я не помічала цього.
А потім я зустріла Андрія. Ми познайомилися випадково – він допоміг мені донести важкі пакети з магазину. Я не була готова до нових відносин, але він поступово розтоплював кригу в моєму серці. Його терпіння та доброта зачаровували.
Ми почали зустрічатися, але я все ще боялася довіряти. Я бачила зраду в кожному його русі, кожному дзвінку, кожній новій знайомій. Минуле тримало мене міцніше, ніж я хотіла зізнатися.
Одного разу Андрій сказав мені прямо: “Олю, я не твій колишній. Якщо ти не навчишся довіряти, ми не маємо майбутнього”.
І я зрозуміла – або я залишаюся у своєму болі, або даю собі шанс на щастя.
Зараз, через два роки, ми разом. Іноді привиди минулого все ще приходять у мої думки, але тепер я знаю: не всі чоловіки зраджують. Просто інколи нам потрібен хтось, хто нагадає, що справжнє кохання існує.
